Демократія, Рівні права, Честь та Гідність, Дух Братерства – всі ці гасла буквально заполонили ефір всіх засобів масової інформації та сторінки Інтернету, але як ситуація виглядає насправді? Як дотримуються всіх цих закликів, якщо дотримуються, пересічні українці? В якому стані знаходиться те Братерство, про яке ми постійно чуємо в закликах та бачимо на листівках?

Напевно почати дослідження потрібно з оцінки стану формування нашої молодої країни. Сьогодні Україна перебуває на тому етапі формування державної влади, який багато країн Європи, Азії та Америки пройшли вже багато років тому. Проте зважаючи на жагуче прагнення свободи та незалежності, дається взнаки багатовікова залежність від тих чи інших країн, українці знову і знову припускаються аналогічних помилок, які вже були зроблені. Можливо спрацьовує надія – що саме в нас все буде добре, тобто так як не вдалось зробити іншим. Ми частіше намагаємось поділити владу, ніж врегулювати її, збагатитись сьогодні, ніж подумати про завтра, завести нових вигідних знайомих, ніж вберегти старих й перевірених друзів.

На цьому загальному полі боротьби самих з собою ми губимо найцінніше – те, що було однозначно проголошено півсторіччя назад в Загальній декларації прав людини. В цій роботі автор розгляне сучасний стан дотримання основних прав людини в Україні та запропонує шляхи виходу з ситуації, що склалась.

По-перше – пересічні українці досить мало знають про свої права і свободи, які гарантовані Загальною декларацією прав людини. І в цьому випадку засоби масової інформації замість того, щоб допомагати – навпаки, завдяки рекламі та засиллю неконтрольованих неадаптованих закордонних матеріалів, руйнують будь – яку надію на становлення та утвердження свобод людини в Україні. Наслідки цього негативного впливу дуже чітко видно при відвідуванні будь – яких установ, матеріальний статус відвідувача в яких більш важливий, ніж сам володар статків, чи того самого статусу. Не раз і, навіть, не два рази автор ставав свідком несправедливого та принизливого ставлення до людей чиє матеріальне становище не могло сперечатись з можновладцями та просто заможними громадянами, які начебто народились рівними у правах, але, за життя скориставшись своїм становищем та родинними зв’язками, збагатились на бідності інших. Особливо це образливо в установах державного чи місцевого врядування, коли пенсіонери чи інваліди можуть чекати в чергах на прийом години, а потім ще довгі тижні або й місяці очікувати на рішення по їх питанням, в той самий час, як нечисельні представники громади – спокійно та без черги вирішують надскладні питання позачергою та в приватному порядку. Добре якщо черга ніяк не впливає на стан твого власного здоров’я. А якщо від очікування залежить чиєсь життя? Чи навіть твоє власне життя? Безкоштовна медицина в нашій країні на протязі довгих років вже залишається безкоштовною тільки на паперах. При прийомі в лікарню обов’язкові «благодійні» пожертви, щоб гарно лікували – подарунки лікарям, для відвідувачів – піднесення черговим сестрам. Давно в народі живе прислів’я – «Вас добре лікувати, чи безкоштовно?». Ні в якому разі автор не намагається привернути увагу до тих чи інших невирішених питань в суспільстві, що пов’язані з політикою або іншими сферами життя, ця робота – це дослідження внутрішньосуспільних стосунків в українських громадах.

По-друге – якщо навіть відійти від влади, яка саме так і зробила по відношенню до рядових українців, спробуємо зазирнути в стосунки українців, які знаходяться на одному соціальному рівні життя. Здавалось би саме тут має існувати максимальна повага та підтримка, адже за відсутності їх нереально вижити в цьому складному світі. Проте розчарування чекало в першому ж закладі в який я завітав. Зайшовши в один з багаточисельних бутіків нашого міста в невиразному одязі, автор одразу наштохнувся на стіну відчуженості та зневаги, зверхності та байдужості до своїх потреб. А як же – «... всі люди в рівні в своїй гідності...»? Як людина, яка навіть не є психологом, щоб чітко розібратися, хто зайшов до неї в заклад, має право судити іншу людину, якщо взагалі має право когось судити, за її зовнішнім виглядом принижуючи її невід’ємні права на честь та гідність. Спілкування не змінює рівним чином нічого – максимально чого можна добитись – це розповіді через зуби про якийсь товар чи послугу в поєднанні з ненависним поглядом – «Чого вам від мене потрібно? Не бачите я зайнята?». Цікавий факт – чим ввічливіше спілкуєшся, тим більше дратується й виходить з себе обслуговуючий персонал – мовляв він ще й вихований.

Приблизно така сама ситуація спостерігається і в закладах громадського харчування – при чому абсолютно не важливий рівень того самого закладу – студентське кафе або фешенебельний ресторан. Всі стосунки які ми можемо спостерігати просто на вулиці або на роботі – повністю переносяться й сюди – тут також працює негласний кодекс заможного клієнта, який напевне витратить більше та ще й на чай залишить. Мало кого цікавить при цьому, що ті самі багатії, які звикли що перед ними всі в тій чи іншій мірі принижуються, зневажливо ставляться до всіх хто, на своє нещастя, нижче них за соціальним положенням. Неодноразово автор був свідком, як тільки що вільний столик в ресторані, при появні простої пересічної на вигляд людини, просто чарівним способом ставав зарезервованим, в принципі як і всі інші вільні столики. Така диференціація та дискримінація в самих соціальних групах громадянами своїх же сусідів, працівників або й просто невідомих громадян однієї країни – накладає негативний відбиток на виховання майбутнього покоління України. Всі підлітки немов губка всмоктують в себе відносини між дорослими і, пропускаючи їх крізь призму свого власного виховання й свого власного розуміння, втілюють ці знання в своє життя.

На цьому загальному тлі розрізненості та переваги лише власних інтересів абсолютно не важливими стають прості людські цінності. Чиновник, який бачить дуже вигідний для нього проект, але не вигідний для громади, забуває про свій розум. Заможні та багаті або й прості громадяни, фактично грабуючи інших, обманом та підлістю заробляючи собі статки, забувають про совість. Зарозумілі та ніби модні прошарки населення абсолютно забули про честь та гідність інших. Все більш байдужих стає до чужої біди – вмирає дух братерства.

Як же нам вберегти ті головні ознаки людяності? Ті ознаки, якими ми головним чином відрізняємось від інших представників тваринного світу? Сьогодні ми намагаємось досягнути того, чого досягли країни Західної Європи чи Америки, не збудувавши свого й не бажаючи зберегти свої традиції. Перш за все, в плані виховного впливу, повинні об’єднатись всі засоби масової інформації, церква та організації, що проводять тренінгові заняття – при чому об’єднання і вплив на соціальні групи повинні охоплювати всі прошарки населення незалежно від розмірів – родина чи велике підприємство; віку – діти чи дорослі; соціального становища – бідні чи багаті. По-друге держава має чітко встановити повноваження та контроль за дією виконавчих органів адже однією з найбільших проблем нашої сучасної держави є – недотримання законів і чим більше в людини нулів на банківському рахунку, тим менше, як правило, вона дотримується літери закону. Проте це буде найважчим етапом, тому що закони створюють ті самі представнки народу, які потім найменше його й дотримуються. І по-третє – ми – кожен з нас особисто, повинні самі зрозуміти, що в наших силах відновити повагу до інших й тим самим відродити свою власну самоповагу, адже не поважаючи один одного, ми не можемо претендувати на повагу всіх інших до нас самих.

червень 2008 р. Олександр Перепелиця